Кіндрат Булавін

Донська земля протягом століть пережила немало повстань і заворушень під керівництвом козацьких ватажків. Був серед них і Кіндрат Булавін родом зі станиці Трьохізбянської (нині - село Трьохізбенка Слов'яносербського р-ну Луганської області).
Приблизно з 1702 року Кіндрат Булавін уже був обраний Бахмутським отаманом (нині м. Артемівськ Донецької області) і неодноразово очолював спільні походи донських та запорізьких козаків проти кримських татар. Ось як згадує в своєму рукописі про Булавіна тогочасний історик генерал Рігельман: "Сей злодей Кондрашка Булавин был Войска Донского казак, жительства из бывшей Трехизбянской станицы... Он определен был в Бахмате к соленому заводу над работными людьми-солеварами атаманом, где будучи, имел он при себе набранных гультяев, запорожцев, черкас и прочих людей до пяти сот человек..."
6 липня цар Петро видав спеціальний указ про розшук на Дону селян, які втекли від господарів. 2 вересня до Черкаська прибув з каральним загоном князь Юрій Долгорукий. Почались жорстокі переслідування втікачів. Очевидці тих подій згадували про те, що: "рейтары огнем жгли станицы, многих старожилых казаков секли кнутами, резали губы и носы, вешали младенцев на деревьях..." 
Вночі 20 жовтня 1707 року в Шульгин-городку (нині - с. Шульгинка під Старобільськом) загін близько 200 козаків на чолі з Кіндратом Булавіним вщент розбили тисячний загін карателів і вбили самого князя Долгорукого. 
Після цієї події за кілька днів число повстанців збільшилося вдесятеро і швидко зросло до 2 тисяч. Ними були захоплені Трьохізбенка, Шульгинка, Старий і Новий Айдар, Сватове, Борівське та інші городки й станиці. Але неподалік городка Законного над Айдаром (в нинішньому Новопсковському р-ні на Луганщині) переважаючими силами низових заможних козаків з Дону повстанці були розпорошені. І тоді Булавін вирішив податися за допомогою до запорожців на Січ.
Документальні джерела свідчать, що Булавін особисто добре знав багатьох запорожців і, особливо, їх старшин, добре знав особисто. Це дало йому змогу схилити частину січовиків до спільного виступу проти військ Петра І.
На початку 1708 року на берегах Кальміусу, між ріками Тором і Бахмутом з'явилося понад 3 тисячі запорізьких козаків, озброєних не лише пищалями, а й гарматами.
Завдяки запорожцям повстання набувало широкого розмаху. В лютому й березні 1708 року воно поширилось на Дон, частину Слобідської України й 43 повіти Південної Росії.
На початку квітня 1708 р. Булавін рушив на пониззя Дону, у той же час, у степах між Січчю та Доном зібралося ще до 10 тисяч запорозьких і донських козаків разом з біглим селянством.
12 травня 1708 р. повстали мешканці Черкаська. Булавіна було обрано верховним отаманом Всевеликого Війська Донського.
Це єдиний випадок за всю історію донських заворушень, щоб повсталий заколотник був офіційно обраний на найвищу військову посаду. Але заможне низове козацтво Дону з недовірою ставилось до нього, вважаючи Булавіна ватажком ненависної їм голоти і зайдою з чужого Верходоння.
Серед булавінських ватажків було багато українців за походженням. Так, на Подніпров'ї діяли загони Молодця та Перебийноса, по берегах Сіверського Дінця - запорожці Микита Голий та Сергій Безпалий, на берегах Лугані та Айдару - отамани Щербак та Андрій Рубець.
На берегах Волги очолював повстанців легендарний запорожець Лук'ян Хохлач. А ще були запорізькі отамани Пучка, Щука, Іван Самійло та інші. Із справжніх донців можна назвати отамана Семена Драного зі Старого Айдару, новоайдарців Івана Лоскута і Гришку Банникова, козака-старовіра Гната Некрасова зі станиці Єсавулівської.
Стурбований розмахом повстання, Петро І відрядив проти козаків понад 30 тисяч регулярного війська під командуванням молодшого брата загиблого князя Юрія Долгорукого - Василя. Той використав розпорошеність повстанських сил і 2 липня 1708 р. в урочищі Крива Лука поблизу міста Тора (нинішній Слов’янськ Донецької обл.) розбив загони отаманів Драного і Безпалого. Незабаром під Азовом зазнали поразки головні повстанські сили.
У доповіді цареві від 18 липня 1708р. Азовський губернатор граф Толстой писав: "И прислали к нам вора Булавина мертвое тело. А по осмотру у того вора голова прострелена знатно из пистоли в левый висок… И мы, холопы твои, велели у того воровского тела отсечь голову, и ту его воровскую голову велели лекарям до твоего великого государя указу хранить, а тело его за ногу повешено у рек Каланчи и Дону, где у присланных его воров был бой…"
Існують дві версії загибелі Кіндрата Булавіна. За однією - він застрелився, усвідомивши неминучу поразку. Вона була більш прийнятна для царської влади й, за думкою деяких істориків, була розповсюджена старшинами-заколотниками на чолі з І.Зерщиковим, які насправді зрадили та вбили свого отамана.
Друга версія про вбивство підкріплена декількома незалежними джерелами, у яких, зокрема, зазначалось, що після невдалої битви "донские казаки вора Булавина под Черкасском убили".
Повстанців Василь Долгорукий карав нещадно. 7 тисяч козаків було страчено на місці. Спалено Бахмут та майже всі містечка й слободи над Сіверським Дінцем, Айдаром і Деркулом. Козацький край було винищено. Як згадував генерал Рігельман: "Долгорукий пойманных всех казнил и повешенных на плотах по Донцу пущал. А не покоряющиеся и бунтующиеся с супротивлением станицы, почав с Шульгинки, и все окольные их места даже до самой Луганской станицы - все вырублены и до основания истреблены и сожжены..."
Лише отаман Некрасов після розгрому повстання, щоб не здатися царським військам, вивів кілька тисяч донців разом з їхніми сім'ями до турецьких володінь.
Крім козаків, що втекли до Туреччини, лише незначній частині повстанців удалося врятуватись. З обозом поранених і хворих вони знайшли притулок знову ж таки на Запоріжжі.