Історія українських національних одноборств(продовження)

У середньовічній Русі двобій, або боротьба, часто сприймались як суд Божий у вирішенні громацьких суперчок між людьми.

Відомо, що в Україні ще з докняжих часів були розповсюджені ріні види дужання (боротьби). Дужання, як один з ефективних засобів фізичного виховання мав багато різновидів. У своєму розвитку народна боротьба пройшла декілька етапів. Загальні тенденції розвитку були такими: з одного боку відпрацьовувались новібільш досконалі технічні прийоми, а з другого - заборона неписаними правилами того, що могло загрожувати життю і здоров'ю борців, спричинятися до болю чи вважатися нечистою грою з тих чи інших причин.

Прикладом того, що в княжі часи продовжують ефективно функціонувати неписані правила дужання (боротьби) можуть бути свідчення давнього літопису, де йдеться про двобій двох ворогів - русича і печеніга.

Різновид народної боротьби, як свідчить це й же літопис, включають у себе й больові прийоми. У той же час бойовий двобій вже набуває регламентованих форм (обмежена площа двобою, заборона використовувати певні прийоми, тощо).

Визнаними майстрами боротьби були не лише прості воїни, а й представники князівської верхівки. Так літопис доносить до нас детальні відомості про борцівський поєдинок між князем Мстиславом і казоським ватажком Редедею, в якому славний русич переміг великого й сильного ворога.

Із чесельних джерел лицарського епосу до нас дійшло багато фактів про майстерне володіння русичами технікою й тактикою бойового мистецтва, особливо без зброї. Прикладом може служити оповідання про Дем'яна Куденевича, який виїхав проти половців сам-один, без жодної зброї і повбивав багатьох ворогів. Прискіпливе дослідження описів давнього бойового мистецтва українців дає змогу константувати, що воно знаходилось на високому рівні розвитку і було важливим елементом військово-фізичної підготовки воїнів, як народного ополчення, так і професійної дружини князя.

  Далі буде)...