Історія пластунів та їх звичаї

"Воєнна історія" #5_6 за 2003 рік
Тарас КАЛЯНДРУК,
історик, м. Львів, автор книги “Таємниці бойових мистецтв України” - унікальної розповіді про те, як жили і боролися наші предки, де вони брали силу і наснагу для боротьби. Книга розкриває кращі народні традиції, вчить молодь духовності і історії власного народу.

На Запорізькій Січі школою характерництва був славнозвісний Пластунівський курінь, в якому характерники вишколю-вали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним бойовим мистецтвам "Спас" та "Бойовий Гопак", які дозволяли їм виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за радянської окупації було заборонено навіть згадувати. Ніхто не досліджував й етимологію самого слова "пластун". У радянських енциклопедіях писалося лише, що пластуни - це піхотні частини Чорноморського, а пізніше Кубанського козачого війська, котрі несли сторожову службу на Кубані. Причому замовчувався той факт, що Пластунівський курінь існував на Запорізькій Січі з початку її заснування. І пластуни не впали на Кубань з неба, а прийшли туди вже сформовані, як самобутня формація розвідників саме із Запорізької Січі.
На жаль, збереглося небагато даних про діяльність пластунів на Запорожжі і цьому є об'єктивні причини. По-перше, окупаційна історіографія, намагаючись зобразити Запорозьке військо збіговиськом свавільних втікачів-кріпаків, котрі не хотіли працювати "на пана", всіляко затушовувала наявність у запорожців серйозних військових інституцій, в тому числі розвідувальної організації, та й ще й такої, корені і традиції якої сягають у далеку давнину. Адже тоді треба було б переписувати всю тодішню концепцію історії Запорожжя, що для окупантів було неприпустимим. Другою причиною було те, що самі пластуни намагалися оберігати свої таємниці від сторонніх очей. Адже вони були в першу чергу розвідниками, а які розвідники будуть виставляти напоказ усім свої секрети. Так, навіть про Пластунівський курінь маємо дуже мало доку-ментальних даних, основні ж бази пластунів були сховані від стороннього ока в плавнях, так званому "Великому Лузі", який для чужинців і непосвячених, був забороненою зоною. Саме там, заховані серед непрохідних плавнів, пластуни вишколювали свої кадри, приховуючи свою діяльність, як і кожна нормальна розвідувальна організація, під якоюсь невинною вивіскою, в даному випадку під маркою мисливського товариства. Крім того, як відомо, при зруйнуванні москалями Запорізької Січі велику частину документів Січового архіву запорожцями було знищено, щоб вони не потрапили в руки ворогів, а частина вивезена в Туреччину, на Задунайську Січ і подальша доля їх невідома. Ймовірно, що саме документи про розвідувальну діяльність пластунів знищувалися в першу чергу, як особливо секретні. Але основні свої знання, з конспіративних міркувань, пластуни, як і зрештою всі січовики, передавали лише усно, не довіряючи їх паперу.
Характерним прикладом січової конспірації була так звана система "печаток", тобто наказів по війську, котрі складалися з однієї, наклеєної на віск або папір війсь-кової печатки, а сам зміст наказу передавався усно. Промосковські історики, щоб принизити козаків, пояснювали це тим, що мовляв, в Запорожжі не було писарів, хоча тут таки визнавали, що поряд з усними, в козаків існували і письмові накази, так звані "карточки" [1, с.533-534]. А "печат-ки" на Запорожжі, де в ті часи освічених людей було більше ніж, мабуть, у цілій Московщині, використовувалися виключ-но з конспіративних міркувань, щоб ворог, навіть перехопивши гінця, не міг нічого дізнатись про плани запорожців. Усною конспіративною мовою володіли і кобзарі, котрі, розходячись по цілій Україні, часто в своїх думах поширювали серед народу замасковані заклики до повстань. Така усна традиція передачі своїх таємниць була характерна і для пластунів.
Після переселення частини запорожців на Кубань ширше висвітлення діяльності пластунів сталося через те, що разом зі знищенням Січі була розвалена робота її розвідувальної організації. Крім того кубанські плавні, на відміну від запоро-зьких, були доступні для московської адміністрації, котра почала тепер безпосередньо стикатися з пластунами та їх діяльністю. Та навіть тут пластунів виявили не одразу. "Але про пластуна, котрий існував з перших днів козацтва, крім козаків ніхто не знав. Ці люди, роблячи серйозні справи для товариства і батьківщини, не кричали про себе і не розповідали про свої, інколи неймовірні подвиги. Вони скромно робили свою справу, не піклуючись про славу. Ім'я цих героїв стало відомо Росії лише з 1855 року; це було свого роду відкриття, котре довго цікавило суспільство і котре було зроб-лено лише тому, що в Севастополі знадо-билися козаки, а розпочавши діяти, вони вражали своїми подвигами навіть досвідчених бійців. Винахідливість, сміливість, презирство до смерті і до всіх небезпек, повага до керівництва і старших, навіть сам зовнішній вигляд пластуна несамохіть змушували кожного поважати цього непоказного, але незамінимого воїна" [2, с.36-37]. Але навіть і тут москалі не змогли вивчити пластунів, котрі залиша-лися для них явищем таємничим і незрозумілим, і вони вдовольнилися лише тим, що (пластуни виявилися надзвичай-но ефективними розвідниками і диверсан-тами, і можна було ще більше пострашити всіх своїх ворогів) назвали всі піхотні батальйони Кубанського війська "пластунськими". Але спроба адміністративними методами уніфікувати пластунство, поставити його "на поток", організовуючи цілі пластунські батальйони і навіть цілі дивізії, також не дала бажаного результату, адже пластуни вперто берегли свої традиції, передаючи свої знання лише посвяченим.
Проливає світло на дослідження цього питання унікальний запорізький переказ, записаний від старих козаків на Запоріжжі, ймовірно у 1806 році, новоросійським поміщиком сербського походження Олександром Пішчевичем, пластуни виступають як першооснова, засновники запорізького козацтва. Оскільки за радян-ських часів цей переказ, як і все, що сто-сувалося історії пластунства, було суворо заборонено публікувати, дозволимо собі подати текст повністю. "Початкове їх збіговисько виникло від невеликого числа людей, котрі припливли від Азова на плавках (човни вони називали плавками) і заснували своє житло на лівому березі Дніпра, навпроти теперішнього Херсона, назвавши його Олешками (Олешки тепер повітове місто Таврійської губ.), від імені Олексія, ними над собою поставленого начальника. Ці Олешківські жителі з плином часу розділилися на два імену-вання, хоча й складали одну спільноту: ті, що жили в Олешках називались "плав-никами" і вправлялися у рибальстві, а ті, що жили по дніпровських плавнях і островах, лісами вкритих, йменувались "пластунами". Ці пластуни займалися стрільбою звірів, які тоді були в плавнях у великій кількості. На тому місці де тепер Херсон, володарювала якась дівиця Харсія, над якимось народом і мала війну з якимось царем, котрий її підкорив і полонив її народ, після чого володіння Харсії зникли. Всього цього ми не знаходимо ні в якій історії, і тому по-трібно вважати за байку, ними видуману або бувальщину, розповідями спотворену. Згодом турки, або кримські татари, почали притісняти олешківських жителів, то вони залишили це місце і перейшли на правий берег Дніпра, заснувавши своє житло нижче порогів і тому назвали себе "порожанами", а пізніше "запорожцями", головне ж своє місто найменували "Січ-чю". Тут їх збіговисько почало примножу-ватися людьми, що з різних місць прихо-дили, в тому числі такими, котрі сотво-рили яке-небудь порушення.
Січ поділилася на чотири частини, які називались "пиріями". Кожна пирія скла-далась з 10-ти куренів, і кожен курінь вміщав в собі тисячу чоловік. Курінь був просторою будовою. Все місто обнесене було валом; коло "брами" або воріт сто-рожа впускала лише відомих людей. У всякому курені залишалося до 200 чоло-вік, відомих під іменем "сіромах", і не маючи ніякої власності, вони отримували платню і провіант, і повинні були бути готові при першій потребі на службу, тому ці сіромахи називалися регулярними воїнами. Решта жили хуторами, які нази-валися зимівниками, де плодили худобу і коней, і мали, дивлячись на достаток інших волоцюг, по декілька людей для догляду за худобою. Цих прислужників нерідко господар зимівника озброював, садив на коней і відправляв грабувати Польщу, ділячись здобиччю з ними. Про такі побічні походи Кошовий і військо часто нічого не знали. Під час вже цього розпорядку ті ж, які жили на островах, всі залишилися при попередньому своєму найменуванні пластунів і крім полювання на звірів завели численні стада свиней, котрі відгодовувались і до того здичавіли, що коли приїжджали покупці їх купувати, то інакше не могли їх взяти, лише як застреливши. Декілька з цих пластунів завели великі заводи кішок, котрі розміщувалися у побудованих сараях і не лише приносили господарю прибуток від продажу їх шкірок, а ще й тим, що на деякій околиці не сміли з'являтися ні тхори, ні... (пропуск в ори-гіналі); вони все це душили і приносили для корму своїм дітям. Господар, зні-маючи ці шкіри продавав, а м'ясо кидав кішкам" [3, с.126-127]. Незважаючи на вкрай негативне упереджене ставлення автора до запорожців (він був поміщиком на загарбаних у них царським урядом землях) та до їх історії, у цих примітках є декілька цікавих для нас фактів.

По-перше, запорожці сверджували, що їх предки прийшли з Азовських земель, що перегукується з гіпотезою деяких вчених про Тмутараканське князівство, як своєрідну протоСіч, звідки князі наби-рали дружини. "Сей останній (Тмутара-канський домен) став прибіжи-щем усіх молодих князів - ізгоїв, які вийшовши з хлоп'ячого віку (звичайно 16 літ), стара-лися скинути з себе опіку вихованців тим способом, що втікали на се Запорожжя XI в. Тут мріяли молоді княжичі про свої батьківщини, ідеалізували їх, конспі-рували, збирали ватаги, виглядали нагоди, щоби мольбою у київського князя собі випросити або силою здобути собі волость" [4, с.55]. Як стверджує "Слово о полку Ігоревім", саме до Тмутаракані щоночі, перекинувшись вовком, бігав знаменитий князь-волхв Всеслав Полоцький:

Всеслав-князь людям суд чинив,
Князям городи радив,
А сам вночі вовком бігав:
Із Києва добігав до півнів в Тмутаракань,
великому Хорсові вовком шлях перебігав [5, с.90]

До речі, багато істориків стверджують, що саме з Тмутаракані, а не з півночі, прийшов до Києва князь Олег Віщий. В Болгарії знайдений археологами прикор-донний камінь, котрим болгарсько-руське військо позначило свої завоювання у Візантії: камінь з поміченим на ньому іменем Олега Тмутараканського - князя русів. Це й стало доказом, що Олег прийшов не з Новгорода Великого, якого тоді ще й не було (про це свідчить археологія, історик М. Артамонов), а з Новгорода Сколотського у Криму [6, 197].

По-друге, як видно з цього переказу, самі запорожці вважали пластунів, поряд з рибалками-"плавниками", самобутньою споконвічою формацією, яка виникла ще до створення Запорізької Січі. Те, що мисливці і власники човнів здавна виділя-лися на Січі серед решти товариства і користувалися великим авторитетом серед козаків, підтверджує у своєму щоденнику й Еріх Лясота, котрий був присланий на Січ австрійським імператором Рудоль-фом II в 1594 році [7, с.105]. Папроцький, розповідаючи про похід гетьмана Самійла Зборовського в 1584 році, також згадує поряд з запорожцями таємничих річкових козаків, котрі живуть на річці Самарі та займаються полюванням і рибальством для забезпечення продовольством решти козаків. Про цих річкових козаків пише і козацький гетьман Гаврило Крутневич у своєму Універсалі, виданому в 1603 році [8, с.1-4].

По-третє, в даному переказі згадана старовинна назва неодружених козаків, котрі постійно жили на Січі, - "сіромахи", тобто вовки, що свідчить про її надзви-чайну давність, адже в індоєвропейців військові союзи неодружених чоловіків, які ототожнювали себе з вовчими зграями, відомі ще з часів арійського розселення, тобто за три тисячі років до Христа. До тих же часів імовірно відноситься і розповідь, яку автор вважає фантастич-ною, про дівицю Харсію, котра царювала в тих землях над якимось таємничим народом, що може бути давнім відголос-ком спогадів про царство амазонок, котре було в тих краях. Те, що козаки вважали себе спадкоємцями амазонок згадував ще у 1708-1709 роках у своєму щоденнику словацький мандрівник і дипломат Даніел Крман: "Правдоподібно, що запорожці успадкували багато чого від амазонок - цих нечувано войовничих і шалено сміли-вих жінок, що рівнялися славою і переви-щували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра" [9, с.113]. Сліди перебування амазонок на Україні підтверджуються також іншими джерелами, про що ми будемо говорити пізніше.

Пластуни, як стверджується, жили в симбіозі з природою, займалися звірів-ництвом і полюванням, що було чудовим прикриттям для ведення таємної діяль-ності, а також важливим елементом трену-вання. Адже полювання як стрільба по рухомих мішенях є надзвичайно ефектив-ним тренуванням козацьких стрільців. Крім того полювання вчить маскуватися, орієнтуватися на місцевості, знатися на слідах тварин і людей та ще багато іншого. Полювання ж на великого звіра або хижаків, особливо без вогнепальної зброї, розвиває сміливість, спритність та холод-нокровність. Недаремно ж і київський князь Володимир Мономах у своєму Повчанні включає полювання в число найважливіших занять для воїна. В Карпатах гуцули, котрі славилися своєю хоробрістю, найбільше полюбляли полю-вати на великого звіра з холодною зброєю. Кубанський історик Іван Попко зазначав, що чорноморські козаки влучність і силу удару пікою виробляють, добуваючи рибу тризубцями [10, с.95-96].
Незважаючи на всі намагання окупаційної історіографії замовчати, затерти, а то й зовсім викреслити пластунів з історії Запорожжя, їх сліди ми постійно знахо-димо. В реєстрі кошових отаманів Запо-різького війська згадується отаман Плас-тун, котрий був кошовим з 29 вересня 1666 по 18 червня 1667 рік [11, с.528]. Історик А. Скальковський у своїй "Історії Нової Січі" згадує навіть кількісний склад Пластунівського куреня на Запорожжі ще до переселення на Кубань: так у 1755 році в курені був приписаний 441 пластун, в 1759 році - 541 пластун, в 1769 році - 269 пластунів [12, с.50-51]. А Дмитро Явор-ницький у своїй знаменитій "Історії Запорізьких козаків" згадує Пластунів-ський курінь серед перших 38-ми куренів Запорізької Січі [13, 126]. При переселенні Чорноморців на Кубань у 1792-1793 роках у Пластунівському курені було 185 чоловіків і 75 жінок, при чому із Запорож-жя було З старшини і не з Запорожжя - 1, із Запорожжя - 124 пластуни, 31 пластун з інших місцевостей України і 28 вільних людей, котрі пристали до куреня [14, с.200-201].
Багато пластунів було учасниками гайдамацьких загонів, про що свідчать численні документи. Так Пластуни Семен Голомозий і Василь Сараджик в 1734 році, у складі гайдамацького загону розгромили поляків у Мотилеві [15, с.70, 72]. Харко з Пластунівського- куреня згадується при нападі гайдамаків на Паволоч та Погре-бища [15, с.110]. Пластун Трохим Сірий згадується серед 32 гайдамаків, які в 1750 році здійснили втечу з Крилівської в'язниці [15, с.186]. Пластун Василь Швець - учасник нападу загону гайдама-ків на місто Радомишль в 1750 році [15, с.205]. Гаврило Пластун - учасник загону Гната Марущака, який спільно з загоном опришківського ватажка Івана Бойчука, що прийшов на Січ з Карпат, діяли на Правобережній Україні в 1759 році [15, с.296]. Того ж року пластун Андрій Твер-доступ заарештований царською адмі-ністрацією разом з іншими гайдамаками у Новій Сербії [15, с.303]. Яким Пластун згадується серед заарештованих в 1768 році учасників Коліївщини [15, с.455]. Але найцікавіше те, що й сам вождь цього знаменитого повстання Максим Залізняк, як свідчить протокол допиту запорожця Дмитра Чернявщенка, був козаком куреня Пластунівського [15, с.367].
Про існування пластунства на самих початках свідчить опис пластунів, зроб-лений хорунжим Кубанського козацького війська В. Червінським: "Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з'явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків викону-вала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунів-ський. Слово пластун виникло від слова "пласт" і означало людину, котрій дово-дилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, про-крадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, при-чікуючи непро-ханого гостя. В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існу-вання і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з'явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися." [2, с.35-36].
Про пластунську службу згадує й Еріх Лясота, який у 1594 році відвідав Запо-різьку Січ з дипломатичною місією. Опи-суючи свою подорож через дніпровські пороги, він згадує, як запорожці несуть пластунську службу в засадах коло татарської переправи. "Біля цього порогу саме було близько чотирьох сотень коза-ків, які лежали на правому березі, похо-вавшись по кущах і заростях і витягши свої суденця, або човни на берег, їх послали сюди з табору, щоб перешкодити татарам, якби частина з них захотіла переправитися..." [7, с.103].
Цікавий історичний матеріал міститься і в атестаті, виданому запорозькому осавулу Григорію Пластуну, сину Якима Пластуна. Зокрема в ньому йдеться про те, що під час спільного походу козацько-московських військ на турків у 1739 році, більше відомого як Хотинський похід, Григорій Пластун "згідно виявленої хоробрості та проворності" був призна-чений командиром загону вибраних козаків - своєрідного загону спецпризна-чення, з яким зробив безпрецедентний розвідувальний рейд у тил ворога, дійшовши аж до турецької столиці Цар-городу, де захопив в полон турецьких сановників найвищого рангу - "двох візирів і трьох султанів" і щасливо повер-нувся з полоненими назад [16, с.190-191]. Безумовно, цей дивовижний рейд є унікальним в історії розвідувальних операцій. Подолати тисячі кілометрів в особливо складних умовах, в оточені ворогів, на незнайомих та мало прохідних теренах блискуче провести операцію і непоміченими повернутися назад, лише це вже свідчить про надзвичайно високий рівень військової підготовки наших козаків-розвідників, до якого і зараз не можуть дорівнятися кращі розвідки світу.
Про те, що на самій Запорізькій Січі пластуни виконували функції своєрідної "служби безпеки", вишуковуючи підозрі-лий елемент та виловлюючи різного роду шпигунів, які засилалися на Січ з різних держав, засвідчує і письмовий наказ кошового отамана Петра Калнишевського від 9 серпня 1770 року, який приписував курінному отаману Пластунівського куреня Федору Третяку: "Про волоцюг та інших, що без паспортів вештаються, сумнівних людей... всіма силами нама-гатися переглядати і ловити." [17, с.24].
Докладний і цікавий опис пластунства у своїй знаменитій розвідці "Пластуни" залишив нам нащадок знатного запорозь-кого роду Яків Кухаренко- наказний отаман Азовського, з 1852 по 1856 рік Чорноморського козачого війська, а з 1861 року - начальник Нижньокубанської кор-донної лінії. Пластунами, за його сло-вами, на Запоріжжі були спеціальні мисливці-розвідники, які в Дніпровських плавнях полювали на дичину та вислід-жували ворога, що намагався непомітно проникнути в козацькі землі: "Пластуни стріляли дикий звір, якого тоді в Дніп-рових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звалися за те, що непосидячі були і все вештались по плавнях і як більше їм приходилося місить грязь, ніж ходити по сухому, сиріч пластати, то й прозвалися пластунами" [18, с.65]. "Цілу осінь і зиму, поки звір порошковий (хутряний - Т. К.), пластуни проводили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою здобич, звірячі смушки, продавали їх, купували порох, оливо, одежі, що треба." [18, с.66]. Таке полювання в плавнях було надзвичайно складною і небезпечною справою. Адже в високому (вище людського зросту) очереті, який шумів і коли-хався від вітру, практично нічого не можна було розгледіти чи почути, тому орієнтуватися слід було майже виключно шостим відчуттям, яке в таких умовах надзвичайно розвивалося та відточува-лося. Слід було досконало знати закони природи, норми поведінки тварин і людей, оскільки від цього залежало життя пластуна.
Але все ж пластуни не були просто мисливцями, вони в першу чергу були розвідниками. Що пластуни виконували саме розвідувальну функцію підкреслює, описуючи побут запорожців у Чорноморії і П.П. Короленко: "...це були особливі команди, котрі виділялися і службою, і характером із загального складу стро-йових частин Чорноморського війська. Пластуни, котрі пройшли практично хорошу школу боротьби з горянами, відрізнялися від інших козаків вищим розвитком військової хитрості, сміли-вості, відваги і в критичні хвилини, незвичайною винахідливістю, їх завдання в боротьбі з горянами складала розвіду-вальна служба" [19, с.54]. Крім того саме слово пластати згадується ще в давніх билинах у значенні "рубати, різати ворога": Говорив татарин такії слова:

"Ой же Дунай, син Іванович!,
Як би я був на твоїх грудях,
Не питав би ні вітчизни, ні дідизни,
А пластав би твої груди білії.
Сідав же Дунаєчко на білі груди,
Як розкинув плащі татарськії,
Хоче пластати груди білії",.. [20, с.76].

Тому слово "пластуни" могло використовуватися на Запоріжжі у значенні "рубаки", "різуни", що більше відповідало характеру діяльності пластунства.
А прості запорозькі мисливці, як свідчать історичні джерела, були виділені в особливий клас так званих "ли-сичників", які мали свого отамана і свою курінну організацію й знаходились у відомстві Буго-Гардівської паланки (Бузький Гард - спеціальна гребля-пере-городка, зроблена козаками на Півден-ному Бузі для покращення лову риби). Лисичники займалися полюванням в степах на лисиць, хутра яких відігравали важливу роль в торгівлі Запоріжжя. Крім того вони полювали на вовків, зайців, оленів на берегах Бугу [12, с.188].
Основним же завданням пластунів була розвідка і охорона кордонів Запо-рожжя від несподіваних нападів ворога. Особливо складно було боротися з воро-гами, які через плавні непомітно прокра-далися на козацькі землі: "От сим-то плас-тунам вже не до охоти і їм охота випада вже на чоловіка з таким же розумом, як і вони" [18, с.68]. Це ж саме пише і Прокіп Короленко, описуючи подвиги пластунів на Кубані: "Чорноморські пластуни день і ніч рискали по болотах і плавнях в компанії диких звірів, кожної хвилини піддаючи небезпеці життя своє. Не раз безстрашні пластуни, заскочені хижа-ками, застосовували неймовірні хитрощі, щоб позбавитись від ворогів. І дотепер збереглися перекази про справді неймовірні подвиги цих оригінальних вояків і не менш неймовірні пригоди з ними [21, с.86]. Крім того для отримання необхідних відомостей чи проведення диверсій, пластуни нерідко самі прокра-далися в тил ворога, роблячи інколи рейди по 160 км і більше. В таких рейдах пластуни мусіли розраховувати виключно на власні сили, на власне воєнне мистецтво, адже допомоги чекати було нізвідки, оскільки інколи навіть січова старшина не мала уявлення про їхні походи.
Причому боротися їм треба було, як правило, проти в кілька разів переважаю-чого числа ворогів, добре вишколених і підготовлених. Тому саме життя вироб-ляло у пластунів надзвичайну пильність, спостережливість, кмітливість, вміння добре пристосовуватися до місцевості та досконале оволодіння прийомами прихо-ваних, зовні ніким не помітних рухів. Щоб вижити, пластун мусив постійно думати головою, розмірковувати, як знайти найкращий вихід з будь-якої ситуації. Пластун не мав права на помилку, він мусів або випередити ворога і блискавично перемогти його, або загинути сам.
Тому пластуни постійно розвивали і удосконалювали свою надзвичайну по-тужну систему бойового мистецтва, яка давала їм змогу ефективно перемагати будь-яку кількість ворогів: "...вони відзна-чаються неймовірною спритністю, швид-кістю в своїх рухах і діях. Рушниця і під-сох (короткий спис, котрий можна під-лаштувати під рушницю при стрільбі) єдине їх озброєння, а майстерність в стрільбі, складає всю їх славу. Вірне око і тверда рука пластуна завжди згубні для неприятеля" [22, с.509].
Найбільш відмінними їх рисами було військове мистецтво і побратимство. По-братимство було зумовлене самим спосо-бом життя пластуна, який часто мусив жити і боротися на чужій ворожій тери-торії з переважаючою силою ворога і надіятися міг лише на себе та лікоть товариша, який був поруч. Тому серед пластунів побратимство було надзви-чайно поширеним явищем. Як зазначав Ф. Щербина, "пластуни обмінювались шийними хрестами, ставали як би братами і всюди підтримували один одного і стояли один за одного горою" [23, с.489].
І недаремно основним місцем перебування та діяльності пластунів були саме Дніпровські плавні. Адже саме тут, серед лабіринту проток і острівців, була надійно захована козацька Військова Скарбниця - безліч золота, срібла, коштовностей, здобутих козаками в походах. Крім того тут зберігалися козацькі гармати, а також чайки, необхідні для морських походів. Тому охочих добратися до Військової Скарбниці ніколи не бракувало. Турки, татари, москалі, поляки, всіх їх вабили до себе запорозькі скарби. Тому місце її трималося у суворому секреті (його знав лише кошовий, якого після зняття з посади, як правило, вбивали та декілька втаємничених осіб), а всі підходи надійно охоронялися пластунами. Боплан описує, як козаки розстрілювали з очерету навіть цілі турецькі галери, які необачно зага-нялися в плавні. Й інші зайди, які потикалися за запорозькими скарбами, знаходили собі смерть від пластунських куль.
Цю сакральну священну функцію - охороняти кордони козацтва - пластуни продовжували виконувати і на Кубані. Тому серед козацтва пластуни користу-вались незвичайною пошаною та авто-ритетом. "От ми тут, бач, вареники їмо та горілочкою забавляємось. А там на кордо-нах саме жарка доба: Кубань стає, то так і дивись, що черкесня посуне через неї. Броду не шукать, скрізь по льоду пере-махнеш. Тут уже уха не вішай, стережись і день, і ніч. Ні мороз, ніяка завірюха не спине. І чим гірша погода, тим більше берегтись треба. Що нещасні пластуни перетерплять за цієї доби в плавнях - і перемерзнуть, і виголодніються так, що, мабуть, і комишиний борщ медом пока-жеться. Гидко те, що і вогню розвести не можна, щоб біди не накликать на себе. Що нам? Нам все-таки хоч який-небудь захист є на постах, на кордонах, а от їм в таку хурделицю нишпорить по плавнях, та оглядаться кругом себе, щоб не наткнуться на якого-небудь розбійника!.. Та й якщо прийдеться прикурнуть як-небудь, то хіба тільки одним оком. Нещасний, прямо нещасний народ. А все для чого? Щоб нам жить без опаски; за нас, задля оціх всіх, страждують ці справді святі люди" [24, с.12]. Ось якими словами вшановувало козацтво своїх хоронителів, котрі скромно, не хизую-чись, несли свою надзвичайно важливу для товариства службу.
На війні пластуни виконували роль розвідників-диверсантів, своєрідних спецназівців - "командос": "Коли відчува-лась потреба в досвідчених людях для лави, коли потребувався таємний, прихо-ваний розшук, коли потрібно було розвідати сили і положення неприятеля, коли хід воєнних дій ставив на чергу завдання провести найризикованішу диверсію, коли в бою перед початком і кінцем потрібні були майстерні стрільці і т. д. і т. п., тоді запускався в діло пластун. Для цього пластуни мали свою бойову техніку, свій досвід і мистецтво" [193, с.490].
Крім вміння битися будь-якою холодною зброєю або голіруч та добре стріляти, досконало знали вони мистецтво фортифікації, мінну справу, вміли управлятися з гарматами - (Еріх Лясота писав, що в козаків всі вміють стріляти з гармат, тому не треба наймати окремих гармашів [25, с.18]); в разі потреби були вправними моряками, піхотинцями або кавалеристами. Крім того факти свідчать, що пластуни були дуже високоосвіченими на той час вояками. Адже як би не ста-рались окупаційні псевдоісторики пред-ставити січове лицарство як банду примі-тивих неграмотних селян, яким ліньки було працювати на своїх панів і вони втікали за пороги, факти говорять інше. В той час, коли в Московщині навіть царі не вміли писати і читати, на Січі існувала система освіти (січова і паланкові школи), козаки знали по кілька мов і володіли науковою мовою того часу - латиною, мали канцелярію і свою бібліотеку.
А інтерес до книги, до освіти серед козаків був такий великий, що вони не обмежуючись читанням на Січі, брали книги з собою навіть на риболовні заводи [26, с.765]. До речі, ця січова бібліотека зберігалася в архіві Кубанського козачого війська, і лише в 1925 році радянська влада наважилася відібрати її в козаків. Тому на цьому фоні не виглядає дивним факт складення при розвідці Кубанських земель, наданих запорожцям для пере-селення, пластунським старшиною Мо-кієм Гуликом, який в той час займав посаду Військового Осавула, статистич-ного опису Кубані у формі табличної "Відомості" з короткими, але цінними даними і для науки, і для практичних цілей війська.
Аж через півтора століття вчені із захопленням константували: "Знаменито, що цей розвідник-статистик дав у 1792 році документ, складений за прийомами описової школи статистиків, що існувала в Західній Європі у другій половині XVIІ століття, на 16 років раніше, ніж надру-кований був у Росії перший науковий твір по статистиці академіка Германа, пере-роблене ним на російську мову "для вживання в училищах Російської імперії" із відомої на той час праці - "Теорії статистики" Шлепера, статистика назва-ної школи і талановитого батька публіцис-тики" [27, с.32].

Тобто, якщо наші пластуни у науці випереджали навіть московських академіків, то можна собі уявити, який високий рівень наукових знань використовувався ними в ті часи.

Джерела

1. Скальковский А. Къ исторіи Запорожья // Киевская старина. - 1882. - Т. IV.
2. Червинскій В. Памятка Кубанскаго казачьяго войска. - СПб., 1896.
3. Ястребовъ В. Примечаниія Олександра Пишчевича на новороссийский край // Киевская старина. - 1884. - Т. VІІІ.
4. Томашівський С. Українська історія. - Львів: Вчора і нині, 1919. - Т. 1.
5. Слово о полку Игореве. - М.: Детская литература, 1980.
6. Паїк В. Корінь безсмертної України. - Львів: Червона калина, 1995.
7. Лясота Е. Щоденник // Жовтень, 1984. - № 10.
8. Универсалъ гетмана Гавриила Крутневича 1603 года // Киевская старина. - 1898. - Т. LX.
9. Крман Д. Подорожній щоденник (ltinerarium 1708-1709 р.). - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999.
10. Попка И. Черноморские козаки въ ихъ гражданскомъ и военномъ быту. - СПб., 1858.
11. Эварницкій Д.И. Архивніе матеріалы для исторіи Запорожья // Киевская старина. - 1886. - Т. ХV.
12. Скальковский А. Исторія Новой Сечи или последняго коша запорожскаго. - Одесса, 1885. - Т. І-ІІІ.
13. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Львів: Світ, 1990. - Т .1.
14. Короленко П.П. Предки Кубанскихъ казаковъ на Днестръ. - Екатеринодаръ, 1901.
15. Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. / Під. ред І.Л. Бутича, Ф.П. Шевченка. - К.: Наук. думка, 1980.
16. Эварницкій Д.И. Очерки по истории Запорожскихъ козаковъ и новороссийского края. - СПб., 1889.
17. Новицкий Я.П. Материалы для истории запорожских казаков // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. - Катеринослав, 1919. - Вып. 5.
18. Кухаренко Я.Г. Твори. - Прага: Видання громади українців з Кубані, 1928.
19. Короленко П.П. Двухсотлетіе Кубанскаго Казачьяго войска 1696-1896. - Екатеринодаръ, 1896.
20. Былины. - М.: Гослитиздат, 1954.
21. Короленко П.П. Черноморцы. - СПб., 1874.
22. Туренко А.М. Исторические записки о Войске Черноморском // Киевская старина. - 1887. - Т. XVII.
23. Щербина Ф.А. История Кубанскаго казачьяго войска. - Екатеринодар: Печатник, 1913. - Т. 2.
24. Кокунько П.І. Наше прошлое // Вільне козацтво. - Прага, 1930-1931. - №№ 67, 69, 72, 80, 81.
25. Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів: Світ, 1991.
26. Кондратовичъ Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. - 1883. - Т. V.
27. Щербина Ф. Кубань в прошлом и настоящем // Кубань. - Прага, 1927. - Т. 1.