Тарас Бульба

Ось вирішив поділитись своїми думками щодо цього фільму...
Знаю багато його сприйняли неоднозначно й негативно, чомусь особливо в Україні. А я скажу так, мені фільм сподобався, так саме сподобався. Я дякую людям які його зняли й спонсорували. Такого возвишення козацтва, його товариськості, духу, побуту, сили я ще не бачив. Так у фільмі може й є які недоліки щодо зйомок, не відповідності твору Гоголя. Алеж подивіться як Гоголь описав побут козаків, їх характери, складні й неписані правила побуту. Ми нащадки русичів й не вірно нам боятись слів Руська земля, бо сме її мав на увазі Гоголь пишучи ті слова, й низький йому уклін й шан за такі твори!!!

Цікава Україна

"Звичаї запорозькі чудні, поступки хитрі і більшою мірою на насмішку похожі",— розповідав запорожець Микола Корж.

Козаки брили голову наголо, залишаючи чуприну над лобом чи на маківці, як вона ставала довгою то закладали її за вухо. Вуса не стригли) А мастили ї чимось, й теж деколи мали такі довгі що закладали їх за вухо. До цих ознак відносились з особливо. Це було особливою честю носити такий чуб й вуса!)
Вітались на Січі теж цікаво) Підїхавши до куреню вони кричали "Пугу!Пугу!". Господар відповідав "Пугу!Пугу!". Гість казав: "козак з лугу!" "Повішайтесь де й наші коні тай йдіть сюди!") (малося на увазі прив'яжіть Ваших коней біля наших)

Досі збереглось свідчення про загадкове козацьке судно, яке, певне стало одним з перших підводних човнів. Воно мало два дна, між якими знаходився баласт. Також мав висунуту на поверхню трубку, через яку спостерігали що коїться над водою. Рухався за допомогою весел. При зближенні з ворогом баласт викидався й човен випірнав прямо перед галерою чи якимось іншим судном, чи наводив жах на турків!

Іван Сірко

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. 

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... „Нужда закон змінює”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я”.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”

У боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв! 

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.
Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно… Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.

На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”.